Магазин вінтажного верхнього одягу «У дядька Анатолія» вже давненько не споглядав клієнтів. Та що там клієнтів, навіть служителі Ієгови і ті вже кілька місяців не зазирали. Хоча сам дядько Анатолій не відмовився би після звичного: «Ви вірити в Ієгову?», дати їм копняка під зад та спостерігати за тим, як ці самі служителі літають. До речі, під час цих польотів він не помітив якоїсь незвичної святості: літають вони так само, як і розповсюджувачі дешевої косметики, продавці «ексклюзивних» кремів від радикуліту та чорний бродячий кіт.
Хоча щоб там не було, він би не відмовився аби до його магазину завітав хоч би хто з вище перелічених, бо скоро до нього прийде смерть з нудьги. Сам дядько Анатолій був одинаком, не мав, ані сім’ї, ані друзів, ані улюбленої футбольної команди. Всі три недостачі в своєму житті він пояснює одним реченням: «Чужих не сприймаю бо патріот, своїх – бо не ідіот». І ніхто б навіть не запідозрив в трохи повненькому чоловіку з лисінням на початковій стадії, одягненому у вічну сорочку в клітинку і здорові затерті джинси, такого цинізму. І на це є причина, адже цей самий цинік замовкає одразу, як тільки в магазин входить клієнт (служителі, продавці та коти такими не вважаються).
Оскільки цим магазином володів ще його батько, а до батька дід, то й сам дядько Анатолій ніколи й не думав за інший шлях. До того ж, коли його батько віддав магазин йому і сказав, що той може робити все, що завгодно, дядько Анатолій подумав, що його ім’я, як назва магазину значно краще ніж ім’я діда. «У дядька Жори» саме так раніше називався магазин – сміх та й годі!
То ж все, що його годує, це маленьке приміщення з трохи обшарпаними стінами та облізлими дверима комірчини, але завжди чистою підлогою, бо тут дядько Анатолій був неабияким педантом. В принципі, магазинчик був непоганим, але явно пас задніх перед величними будівлями дорогих бутіків. Та й товар тут, хоч і якісний, проте консервативний та старомодний.
На вішалках «У дядька Анатолія» можна знайти і коричневі пальта другої половини 19 століття, і чорні байкерські куртки з гарячих дев’яностих, і теплі класичні піджаки, і навіть старовинні плащі з капюшонами. Загалом кажучи, чого тут лишень нема. Клієнтів тут небагато, зазвичай це або дідугани-консерватори, або любителі вінтажу, чудаки, що люблять виділятися з натовпу чи хтось з театру купує костюми, зрідка заходять рольовики.
Оскільки дядько Анатолій дійсно бере за ці речі, як за вінтажні, то він продажі одного пальто, він легко може прожити цілий місяць (якщо дуже скромно). Але останній його клієнт заходив кілька тижнів тому і грошики майже закінчилися.
Через це, маючись від нудьги, він вирішив врешті решт з ремонтувати свій прилавок, адже той вже кілька років танцює канкан як тільки не те щоб гладкий, але все ж немаленький дядько Анатолій на нього обпирається. А все через те, що в ньому трохи обламалася одна з ніжок, і саме її він вирішив замінити на цілу ніжку з іншого столу. Взявши свої старі інструменти та одягши домашню сорочку (вона майже нічим не відрізняється від вихідної, але її чомусь не так шкода), чоловік смішно стогнучи та покрякуючи поліз під прилавок. Більш-менш вмістившись, він оглянув широти своїх робіт, і сумлінно взявся до роботи. Нажаль ремонтний хист був в нього зовсім відсутній, тому поклавши всю відповідальність на свою інтуїцію він повністю відкрутив скалічену ніжку. Думка про те, що трьохногого прилавочного каліку треба було перед тим зафіксувати прийшла до нього за секунду, як кришка столу ледве не вдарила його голові, проте він встиг втримати її рукою. Дякувати долі, сила у дядька яка-не-яка все ж була, тому тримаючи прилавок однією рукою він таки почав лаштувати запасну ніжку.
І це ж треба, щоб саме цей відповідальний ремонтний момент обрав єдиний за кілька тижнів відвідувач. На дверях задзвенів дзвіночок і хтось явно увійшов до магазину. Проте як би дядько Анатолій не хотів взяти в оборот клієнта він у жодному разі не міг впустити прилавок.
— Доброго дня! – промовив юначий голос.
— Доброго дня! Я під прилавком! – тяжко дихаючи гукнув дядько Анатолій. – Ви вибачте, що я не зустрічаю вас як нормальний господар, проте якщо я впущу цей самий прилавок, то боюсь він мене задавить!
— А ви мене бачите? – чомусь запитав юнак.
- Пробач, але ні. – зрозумівши, що відвідувач таки юнак, дядько Анатолій перейшов на «ти», адже куди це: викати тому, хто молодше за тебе мінімум в два рази. - Тут би стіл втримати, не те що визирати, тож доведеться нам с тобою спілкуватися поки так.
— Нічого, так навіть краще. – тихо промовив він. — А вам ще довго?.
— Це залежить від того, чи швидко закрутиться болт.
— Не закрутиться. – ледве чутно мовив хлопець.
— Що? – не почув чоловік.
— Вам зручно буде розмовляти?
-Так. – витерши рукою в якій був інструмент піт з чола збрехав дядько Анатолій. — Ти поки скажи, що саме привело тебе до мого магазину: бажаєш купити собі пальто, чи шкіряну куртку, чи хочеш плащ на якійсь карнавал?
— Мені треба балахон. – чомусь сумно повідомив юнак.
— Що ж, і такі в мене є. Я можу запропонувати балахон виготовлений фірмою Championв 1930-х роках.
— Я маю на увазі традиційний балахон, а не те, що ним зараз називають. – ще з більшим сумом зітхнув юнак.
— То все ж таки маскарад. Тоді в мене є білі балахони святої інквізиції. Ними ого, як можна нагнати жаху.
— Мені треба чорний балахон. Чорний довгий балахон.
— Ну, дуже схожа католицька ряса монахів, вони носили…
— Та не ряса! – тепер в голосі прорізалисяроздратовані нотки. – Мені треба звичайний чорний балахон!
— Слухай хлопче, як тебе звати? – дядько Анатолій втомившись закручувати болта вирішив трохи відпочити.
— А у вас хто предки?
— В сенсі? – не зрозумів дядько Анатолій запитання юнака.
— Ну, хто у вас в предках: слов’яни, індійці, ескімоси…
— Ет загнув! – засміявся він і через це ледве не випустив кришку прилавку. – Ні, так то мій рід слов’янський, хоча батько казав, що наші предки з Ірландії.
— Ну тоді Донн. – промовив юнак.
— Що?
— Тоді мене звати Донн.
— А мої предки мали якесь значення для твого іменні? – здивувався дядько Анатолій.
— Велике. Хоча мені більше подобається індійське плем’я Хопі. – і знову сумний голос. – То що там щодо балахону?
— Кхм… — кашлянув чоловік на дивні речі хлопця, але вирішив, що немає різниці, хто йому заплатить за товар. До того ж до нього часто приходять диваки. – Так ось, Донн, ти поясни детально, який балахон тобі треба, а я скажу чи є в мене щось на кшталт.
— Мені треба довгий балахон з чорної тканини без узорів, з непомітнім ґудзиками, без ніяких там вивертів для краси – самий простий, та щоб був гострий широкий капюшон.
— Гострий капюшон? – засміявся дядько Анатолій та вирішив все ж закінчити з тим клятим прилавком. – Як у Смерті, чи що?
— Еге! – сумно відповів юнак. – Як у Смерті.
— То може й косу пошукати?! – вирішив пожартувати чоловік.
— Ні, ну от як ви це собі уявляєте? – чомусь розізлився хлопчина. – Що я ото ходжу по всіх усюдах і таскаю за собою оту здоровенну косу? Або ще гірше, облизуючи язиком забираю душі? Та що ж за варварські вірування ви мені поясніть?
— Тише-тише хлопче! – здивувався дядько Анатолій на раптовий спалах. – Рольовик ти, чи що?! Погляну я тобі твій балахон. Але сумніваюся, що він в мене буде.
— А скільки часу це займе? – враз заспокоївся той.
— Ну зараз прикручу цю ніжку, і десь з десять хвилин почекаєш поки пориюся в комірчині.
— Десять хвилин? – сумно перепитав юнак. – Ні, стільки я чекати не можу. Та й вам вже пора.
— Куди мені пора? – не зрозумів чоловік.
— До мого похоронного воза запряженого скелетами двох коней. – з неприхованим сарказмом вимовив той і різко обійшовши прилавок доторкнувся рукою до лоба чоловіка.
Останнє, що побачив дядько Анатолій перед тим, як його рука зісковзнула з-під кришки прилавку, і той півтонним тягарем впав йому на голову – це молоде обличчя, верхнього половини якого й не зрозумієш: юнак чи дівчина, а нижня – то лише голий скелет.
Відійшовши від тіла чоловіка відвідувач невдоволено витягнув зі складок свого чорного балахону срібний складний годинник, але коли підносив його ближче до очей, то ланцюжок зачепився за ґудзик і надірвана тканина з тріском розірвалася ще більше.
— А щоб тебе Аїд вхопив! – вигукнув він. Потім сумно зітхнувши обережно підніс до очей розірваний кусок
тканини. – Ну от де мені знайти новий
балахон? Такий шанс випав придбати, і це ж треба! Ну як поважаюча себе Смерть може ходити в цьому тисячолітньому дранті?!
Різко поклавши годинник до поки ще цілої схованої в складках кишені, відвідувач направився до виходу. Але по дорозі його погляд натрапив на шкіряну куртку. Усміхнувшись пролазливою посмішкою, яка на не покритій шкірою щелепі виглядала просто жахливо він скинув свій балахон, що явно бачив кращі часи. Залишившись в чорних штанях та чорній сорочці, відвідувач впевнено вдягнув на себе куртку, поправив комір і оглянувши себе в дзеркало, що стояло поряд, сказав:
— Що ж непогано, дуже не погано! Пора і Смерті йти в ногу з часом! – та в останній раз задоволено окинувши себе поглядом нарешті покинув магазин «У дядька Анатолія».
Дивним створінням мені видається лялька на нитках. Поглянеш на неї з далеку – ніби і жива, рухається, іноді говорить. А підійдеш ближче та придивишся пильніше, то рухається вона лише тому, що рухає її хтось інший, чиясь чужа
Вьетнамцам
«Господи, я прошу не о чудесах и не о миражах, а о силе каждого дня.
