Ненавиджу це паскудне відчуття того, що ти не на своєму місці. Дивишся на людей навколо себе, слухаєш їх розмови, намагаєшся хоча б трохи зрозуміти їх світ і… нічого. Взагалі нічого. Не твоє місце, не твої люди, і навіть в спробах інтегрування — не ти сам. І справа навіть не в тому, що тебе не розуміють. Ні, справа в тому, що не розумієш ти, а може і не хочеш розуміти. Можливо, я постійно брешу собі, видаючи це за чесність.

Може, я і тут брешу, коажучи що ненавиджу відчуття «не в своїй тарілці». Може навпаки, я відчуваю якесь неприродне задоволення від цього. Бо чого ж тоді не піду туди де моє місце. Можна не виправдовувати себе обставинами та відповідальністю за інших. Які інші, якщо це моє життя. До того ж, яка там вже відповідальність, сміх та й годі. Треба просто плюнути на все, та знайти своє місце. Та проблема в тому, що я вже не знаю яке моє місце. І куди піти, і до кого приткнутись, теж не знаю.

Можна було б сказати, що моє місце проживання — тінь, адже вона задовольняє більшість моїх потреб. Та недолік цієї тіні, що через її сутінкову фату, навіть близькі мене там гублять. Бути одному — моя потреба, бути самотнім — мій страх. Такі два антитезні кінця однієї палки. Гоньє співав, що відштовхуючи від себе людей, ти кожного разу робиш крок до свого власно трону короля нічого. (Saint Asonia — King of nothing)

То може піти туди, куди запрошують Scorpions, у країну ранкової зорі. (Scorpions — Morning star) А що? Це вже не тінь, де нікого не видно, але і не день, де всі на виду. Такі собі, вранішні сумерки, де можна розгледіти обличчя лише того, хто дійсно поряд, а ті інші, що стоять на відстані — так і залишаться безликими силуетами. В своєму колі треба мати людей, а не силуетів.

Тоді вирішено, піду до країни ранкової зорі! Знайду карту, наллю у термос каву і попрошу Скорпіонів вказувати мені шлях.